Взяв кавалочок глини до рук
І зліпив невеличкий свищик.
А. Охрімович
Андрюха, поза сумнівом, належав до тих людей, зустріч із котрими глибоко змінила моє життя. Звучить банально. Се ля ві, істина часто-густо звучить банально, і від цього нікуди не подітися. Узагалі, не треба побоюватися бути банальним. «Саме в банальності криється справжня оригінальність», – сказав би він, маючи дар парадоксального мислення. «Чи ти, Петре, знаєш про те, що ми з тобою два генії?» – питав він мене інколи.
«Ну так, звісно…» – відповідав я невпевнено.
«Тільки ми з тобою – ти і я – маємо повне право отримати Нобелівську премію. Бо так іще ніхто не писав, як ми з тобою».
Затягнувшись цигаркою, вже спаленою майже до самого фільтра, він поправляв окуляри на переніссі, ненадовго замислювався, відчуваючи, що геніальна думка ще не завершена й не доведена до парадоксу, резюмував: «Це нічого не означає, якщо ми з тобою зараз майже нічого не пишемо. Ми генії все одно. Більше того: ми з тобою справжні генії саме тоді, коли взагалі нічого не пишемо. О!»
«Оце так думка! Геніально, Ватсоне!»
І ми вдвох реготали.
Андрій любив і цінував свої думки більше за решту всього, можливо, навіть більше за людей. Від нього я вперше почув вислів «інтелектуальна власність», зрозуміло, стосовно його ж таки думок. І це було чудернацьким у роки розвалу «совка», коли зголодніле і збідніле населення на пострадянському просторі чхати хотіло на інтелектуальну власність, нарешті дорвавшись до дешевої китайської електроніки та погано пошитих джинсів, котрі в Україну привозили «човники» з Польщі або Туреччини.
«На жаль, Петре, ми живемо серед свинопасів, нас оточують жлоби та бариги, які вміють заробляти гроші тільки шахрайством і не розуміють реальної вартості й користі інтелектуальної роботи. Саме тому мені й не поталанило, що я живу в такому середовищі. Якби я жив на Заході, був би мільярдером. До мене там було б зовсім інше ставлення. Там купували б мої ідеї. Мені там створили б усі умови для життя: я там мав би свою віллу з басейном, приватний літак та яхту, щодня їв би гусячу печінку з Парижа, коротше кажучи, жив би як у Христа за пазухою і займався суто генеруванням ідей. А менеджери великих корпорацій ці мої ідеї записували б, засвоювали й утілювали в життя». Потім він поправляв дужку окулярів на носі, дивився додолу й несподівано зітхав. «А поки що, бляха-муха, мені треба знайти в кого позичити гроші на нові сандалі».
Це були наші студентські роки в універі. Ми з ним часто спілкувалися ще з першого курсу, а потім зблизились і затоваришували. До того ж його друга дружина жила неподалік від мене, хвилин п’ятнадцять пішки, і це давало нам змогу спілкуватися без усіляких часових обмежень. За північ він проводив мене від себе до мого дому, бо за цілий день ми не встигли як слід обсмоктати якусь думку або подію всесвітнього масштабу, яка вимагала негайного вирішення. Доходили до мого будинку, я запрошував його до себе на чай. Ми пили чай, палили цигарки, обговорюючи й читаючи вірші напам’ять чи з книжки, скажімо, Шарля Бодлера, які нещодавно вийшли в чудовому перекладі Дмитра Павличка. Потім – дивилися на годинник на стіні, який показував уже початок четвертої години ночі. Тоді ставало зрозумілим, що все-таки треба прощатися. І я пропонував Андрію… провести його додому. І все мало продовження.
За роки нашого знайомства Андрій ущент зламав деякі стереотипи, що були в мене складниками світогляду – як і в багатьох євреїв Східної України того часу. До зустрічі з Андрієм, я – єврей, який народився й виріс у Києві, – вважав українців антисемітами, був упевнений, що антисемітизм природно притаманний українцям як нації. Це на Сході. А в Західний Україні – там ваабше – «юдоненависники-бандерівці», які в сто разів гірші.
І раптом Охрім повідомив мені, що його батько воював в УПА з шістнадцяти років, потім за це довгі роки сидів у таборах. Виявляється, в радянських таборах серед його друзів були євреї, котрі там сиділи за свої політичні погляди й антирадянську діяльність!
«Петре, ти справжній єврей, тому не можеш не бути націоналістом. Так само і я, справжній українець. До речі, долі наших народів – українців та євреїв – дуже схожі. У нас спільний ворог – москалі, їхня клята імперія принесла багато горя і євреям, і українцям».
Для мене в той час моє єврейство було важким ярмом, бути євреєм мені було соромно, я віддав би тоді багато чого, аби стати «руським», та ким завгодно, аби тільки не євреєм. А тут раптом Охрім, талановитий поет, неординарна людина, син вояка УПА, тобі каже, що ти «єврейський націоналіст, маєш пишатися своїм єврейством, українці – твої брати, а кацапи – вороги…»
Якось до Києва в гості на кілька днів приїхав його батько, вже старенький. Ми всі разом сиділи в Андрія в хаті, пили горілку, розмовляли. Пан Олександр розповідав і про те, як воював, і як сидів у таборах. Перед тим, як зі мною попрощатися, сказав: «Знаєш, Петре, в мене були справжні друзі серед євреїв у таборі. На них завжди можна було покластися. Ти теж, бачу, з таких», – і потиснув мені руку.
Назавжди запам’ятав це його рукопотискання.
Отак – потроху, але невпинно – завдяки Андрію змінювалося моє ставлення й до себе самого, й до народів, і до мистецтва, й до життя загалом.
Востаннє я бачив Андрія у 2014 році, коли приїхав із Нью-Йорка до Києва під час Майдану. Ми зустрілися зовсім випадково на Хрещатику. Охрім ішов дорогою, повз намети й металеві бочки, в яких палав вогонь, що мав зігрівати майданівців навколо.
«Немирович! Петре! Невже це ти? Очам своїм не вірю!»
«Охрім! Оце-то зустріч, бляха-муха!»
Зрозуміло, ми обидва були раді: невдовзі по закінченні універу я емігрував у Штати, і наш зв’язок з Андрієм цілком обірвався. Ми недовго поспілкувались і домовилися зустрітися наступного дня.
Ми розмовляли про неминучу перемогу Майдану, про щасливе майбутнє України. Пили каву та горілку. Зайшли в якийсь двір. Там кілька вусатих чоловіків несли варту, охороняли вихід із дворів нагорі на центральну вулицю Грушевського. Одного Охрім знав особисто. Виявилося, той чолов’яга був іще з когорти дисидентів Гельсінської групи, колись за радянських часів сидів у тюрмі. Ми дістали свою горілку й поділилися з вартовими. Почалася розмова, звісно, про політику. Той вусатий чоловік, колишній дисидент, почав висловлювати антисемітські погляди. Слухаючи його. Андрій скривив обличчя, йому було дуже незручно. І зрештою перервав. «Ви, дядьку, стежте за своєю мовою. Зі мною мій товариш Петро, він єврей, приїхав до нас із Нью-Йорка, щоб підтримати нас. А ви тут таку херню верзете, що огидно слухати. Петре, ходімо звідси».
Ми гуляли по всьому Майдану аж до вечора. Я бачив, що Андрія впізнає багато людей, що його знають і поважають як автора популярної телепередачі «Машина часу». Як і багато років тому, колись в універі, хоч би про що ми балакали, все одно так чи інакше поверталися до поезії.
«Старий, почекай», – попросив я.
Ми зупинилися.
«Взяв кавалочок глини до рук
І зліпив невеличкий свищик.
Добуваючи тихий звук,
Став на голову вищим.
Кращим, вродливішим, дужчим.
Це наївно, хтось скаже, і дурість.
Мати квасолі в тарілку налущить,
Бродять подвір’ям кури.
А між ними таке невеличке хлоп’я,
Заворожене звуком нехитрим.
У волоссі жовтий реп’ях.
…Титри».
Несподівано для себе я відкрив, що пам’ятаю цей його вірш увесь, від початку до останнього рядка, хоча жодного разу його не згадував, відколи поїхав у Штати.
«Петре, в тебе класна пам’ять. Судячи з усього, у твоєму харддрайві ще величезний запас вільного місця», – сказав Охрім.
«Так. Але тільки для справжніх віршів», – відповів я.
Настав час прощатися. Ми стояли в підземному переході перед скляними дверима. Охрім поплескав мене по плечу, пильно подивився в очі й промовив:
«Що ж, старий. Це добре, що ти приїхав. Подивився на нашу революцію, трошки побунтував з нами. Трошки попив кави та горілки. А тепер їдь собі додому, у Нью-Йорк. Я впевнений, що Майдан переможе. Але… не впевнений, що після цього щось у нас зміниться. Бо зразу ж після перемоги почнеться бійка за посади та портфелі, якщо не почалася вже. До влади прийдуть нові потвори й шахраї, поставлять на всі посади своїх родичів. А скільки в нас тут зрадників, ти навіть собі не уявляєш! Скільки серед нас тут жлобів та всяких гнид. А ще й кацапи під боком. Усе вкрай погано. Бувай, Немирович».
Ми обмінялися телефонами, пообіцяли один одному підтримувати контакт. Я пообіцяв прислати йому на критику своє останнє оповідання, а він мені – лінки на свої найкращі телепередачі. Обнялися. Поцілувались. І розійшлись. Як виявилося – назавжди.
Я був украй здивований тим, що наприкінці зустрічі Охрім висловив такий жорсткий песимістичний прогноз. Адже Майдан був на підйомі, навкруги було тоді стільки сподівань та надій, що Україну нарешті чекає щаслива доля. Почути таке песимістичне пророцтво від сина вояка УПА, від того, хто все своє життя мріяв, що в Україні настане нове життя, і сподівався, що її шлях до Європи неминучий!
У мене тоді не було відповіді на це запитання. Може, ми вдвох забагато випили і в Андрія зірвалася якась дурниця з п’яного язика? Чи, може, він стомився від довгих сподівань і як людина, яка дуже сильно, до смерті, у щось вірила й до чогось прагнула, тепер переживає таке саме сильне розчарування в собі та інших? А скоріше за все Охрім уже тоді дуже добре розумів, яка реальна ситуація в Україні, не мав політичних ілюзій і усвідомлював, що шлях до Європи не буде легкий і вкритий трояндами.
Колись, невдовзі по закінченні університету, ми з ним хотіли влаштувати експедицію – місцями бойової слави УПА. Розраховували отримати гроші на це від Сороса, цей фонд тоді спонсорував в Україні різноманітні культурологічні ініціативи. Ми планували взяти в оренду джип, купити фото- й відеоапаратуру, розробити маршрут – щоб проїхати й відзняти матеріал на Волині та Галичині, де колись точилися криваві бої УПА із силами НКВД, де колись іще парубком воював батько Охріма.
Це була одна з чергових авантюрно-місіонерських задумок, які ми хотіли здійснити. Але треба було все ретельно підрахувати, написати бізнеспроєкт і подати заявку. А ми цілодобово це обговорювали, обсмоктували, навіть написали про це у своїх віршах, але до бізнеспроєкту та подання заявки так і не дійшло. На жаль.
Після тієї моєї поїздки до Києва минуло небагато часу. У Нью-Йорку я раптом дізнався, що Андрій важко захворів, утратив здатність нормально говорити, став інвалідом. Іноді я питав про нього у своїх друзів у Києві, що з ним і де він, але ніхто з них з Андрієм давно не спілкувався і нічого про нього не знав.
І вже зовсім нещодавно, під час повномасштабної війни я дізнався, що Андрій помер.
На сьомий день після його смерті мені наснився дивний сон, один із тих снів, що, як то кажуть, не сни, а «меседжі з того світу». Я побачив Андрія в якійсь пустелі. Він сидів на піску. Побачивши мене, зрадів: «Петро! Привіт. Послухай вірша». І почав начебто читати.
Це був якийсь дивний вірш – вірш без слів. Це були якісь звуки, створені з яскравих сонячних променів. Вони мовби лились у чарівному потоці. Це була поезія в чистому вигляді…
Петро Немировський
2023 рік