У нью-йоркському госпіталі, де я працюю, недавно з’явився один пацієнт. Хлопець 27 років, з Миколаєва, його звуть Михайло. Він воював від початку війни, був оператором дрону. В кінці минулого року під Мар’їнкою потрапив під мінометний обстріл, вижив, але залишився інвалідом. В госпіталі в Дніпрі йому ампутували одну ногу вище коліна, друга теж серйозно пошкоджена, почалося загнивання кістки, загрожувала ампутація.
У нашому госпіталі працює лікарка, зі Львова, вона створила спеціальну американо-українську програму для українських військових, які потребують хірургічних операцій. За цією програмою вже багато українських військових приїхали до Нью-Йорка і пройшли операції в нашому госпіталі. Так от, Михайлу теж вдалося пройти операцію у нас, спасли йому другу ногу, і майже місяць він лежав під наглядом, під крапельницями, уколами тощо. Тепер діло йде до виписки.
Хоч він увесь цей час лежав не в моєму відділенні, де працюю я, але я також заходив провідати його. Питав, що йому принести. Він нічого не замовляв і не просив, тільки каву – виявляється, він був справжнім кофеманом.
За цей час ми трошки познайомились, він розповідав, як “літав на дроні”, як за ним полювали орки, неодноразово йому вдавалося виходити з-під обстрілу, але в результаті його все-таки відслідкували. Він розповідав і про те, що кожну ніч уже більше року йому сниться кошмар, відірвані руки і ноги, калюжі крові, а кращі ночі – ті, коли йому взагалі нічого не сниться. Я слухав його розповіді про війну, ці жахи, через які проходив цей хлопець. Питав його: що йому потрібно, що принести – їжу? одяг? що? Він дякував, але відповідав, що йому нічого не треба, в нього все є, тільки кава. Гроші! Тоді я запропонував йому гроші – так, “на морозиво”. Хоч чимось хотілося йому допомогти. Але він відмовився. Сказав: “Дякую, не треба, у мене є”.
Разом з ним до Нью-Йорка з України приїхала його наречена, на ім’я Юля. Тоді я подумав так: добре, він чоловік, відмовляється від грошей, може, з якихось принципів або міркувань, але жінки – більш практичні, запропоную їй. Коли вчора Юля прийшла його провідати, і ми з нею зустрілися в палаті, я також здалека почав розмову на тему “що вам потрібно, кажіть, не соромтеся, це ж нормально…”. І тут Юля мене перебила і каже: “Дякую вам велике, дякую. Але нам нічого не треба, ні одягу, ні грошей. У нас все є”. І ми продовжили говорити про інші речі: Юля розповідала про обстріли Харкова, про те, як потім працювала волонтером, де і познайомилась зі своїм майбутнім нареченим.
Ось така реальна історія. Часто пишуть про різну сволоту, типу одеського колишнього військового комісара Борисова, який на цій війні вже заробив мільйони доларів, купив авто за чверть мільйона і віллу в Іспанії. Про таких гнид знають, вони в центрі – хоч і негативної – уваги. Але мало хто знає про “звичайних” Михайла і Юлію. Про них треба писати і знати про них, насамперед.