На роботі я ділю офіс зі своїм колегою. Його звуть Джералд. Йому близько п’ятдесяти років, може, трохи більше, він народився і виріс у Нью-Йорку. Він класний хлопець, у мене з ним повне взаєморозуміння.
Те, що відрізняє його від “звичайних” мешканців Нью-Йорка – він ветеран, служив у армії, у морській піхоті, близько десяти років. (Якщо хтось не знає, у США ветераном називають будь-яку людину, що служила у армії, навіть якщо вона не брала участь у воєнних діях.) Але Джералд ветеран у повному значенні: він служив у американській армії не лише на території США, а й на американських базах у Норвегії та Японії, і навіть брав участь у Іракській війні. Він вже давно демобілізувався, тепер працює в госпіталі, але, зрозуміло, військове минуле завжди з ним, про армію він може говорити безперервно. Ще до початку війни в Україні ми з ним часто згадували наше військове минуле – він в американській армії, а я – в радянській.
До речі, Джералд неодноразово повторював мені, що незважаючи на всі зміни геополітичної ситуації в світі, американські солдати завжди знали, що їхній головний військовий противник – не Північна Корея, не Іран і навіть не Китай. А Росія. І якщо їх готували до ведення бойових дій, то саме з російською армією, а не з якою-небудь іншою.
З того дня, як почалася війна в Україні, зрозуміло, ми з ним час від часу обговорюємо ситуацію на фронті, користуючись загальнодоступними джерелами: поруч з нашим офісом у залі очікування висить великий телевізор, по якому CNN практично безперервно транслює новини про цю війну; Джералд також отримує якусь інформацію з газет, англійською, звісно, а іноді я йому підкидаю якісь новини з української преси.
Отже, сьогодні, коли по CNN і по іншим новинним каналах знову передавали новини про зруйнований Маріуполь і про тривалий опір агресору полку “Азов”, Джералд мені раптом сказав: “Цим хлопцям у Марупол (так він вимовляє Маріуполь) потрібно вручити медаль “За Доблесть”. Їм же дадуть ці медалі?” Я не зовсім зрозумів, про яку медаль йде мова. Джералд пояснив, що медаль “За доблесть” (Medal of Honor) – це найвища нагорода в США. Вона присуджується військовим за погодженням Конгресу та президента США, і вручається тому, хто вчинив які-небудь особливі подвиги, що вимагають надзвичайного героїзму, скажімо, хто-небудь врятував військовий підрозділ, ризикуючи життям, або велику кількість цивільних осіб, тощо. За двісті років з моменту заснування цією медаллю були удостоєні лише три з половиною тисячі американських військових. “Якщо хтось отримує таку медаль, то, як правило, він одразу залишає армію”, – сказав мені Джералд. “Чому?” – запитав я. “Вважається, що людина, яка здійснила великий військовий подвиг, вже малоймовірно зможе після цього нормально воювати. Його психіка серйозно пошкоджена. Зазвичай, таких людей одразу направляють на реабілітацію, щоб людина психічно відновилася. Після цього його життя повністю забезпечене до кінця його днів: він отримує гідну пенсію, безкоштовне медичне страхування, безкоштовне лікування, субсидовану квартиру, він і його діти можуть отримувати безкоштовну освіту в коледжі, і так далі. Ця медаль має настільки високий статус, що будь-який офіцер, навіть генерал, якщо бачить солдата з такою медаллю на грудях, віддає йому честь. Тому я вважаю, що українські хлопці, які сьогодні борються в Марупол, всі, без винятку, повинні отримати цю медаль або подібну, але такого ж високого рангу, як і в Америці.”
Я недовго помовчав. По-перше, до свого сорому, я не знаю, яка в Україні сьогодні найвища військова нагорода. По-друге, я не хотів переходити на патетику, пояснюючи своєму американському колезі, що українські воїни сьогодні захищають від агресора не лише “Марупол”, а й щось набагато більше, і отримують вони також щось набагато більше, ніж найпрестижніша медаль, яка гарантує найкращі пільги. І, по-третє, мабуть, більша половина військових ЗСУ сьогодні заслуговують на таку медаль. “Медалі, можливо, їм і дадуть, але з пільгами поки малоймовірно”, – сказав я. “Чому? Чи справді українська влада так погано ставиться до своїх ветеранів?” Спитав Джералд. “Справа не в уряді і не в ветеранах. Просто такі пільги, які ти зараз перерахував, сьогодні неможливі в Україні, ні практично, ні навіть теоретично”. Я включив свій телефон в Фейсбуці показав йому фотографії з останніми руйнуваннями Дніпра та Одеси після чергового ракетного удару. Розповів йому, що знав, про деталі життя в сьогоднішній Україні. За його реакцією, бачу, в його “американську голову” почала входити туманна уява про реальність в сьогоднішній Україні, таку відмінну від повсякденного життя в Нью-Йорку, як, можливо, життя на Марсі. Бачу, мій колега-ветеран після цього трохи засмутився. “Мен, але мені дуже сподобалася твоя розповідь про цю круту медаль та про такі круті пільги ветеранам”, – сказав я. “Все це дуже правильно. В Україні таке теж буде. Не сьогодні. Але буде обов’язково”.