Декілька тижнів тому я написав тут про свого колегу-медбрата, з яким я працюю в госпіталі в Нью-Йорку. Я розповів про те, як цей медбрат, єврей за національністю, родом з України, що жив в Америці багато років і практично всі ці роки не цікавився тим, що відбувається в Україні, після початку війни пережив сильну душевну зміну, глибоке духовне обурення і вирішив відправитися в Україну. Він залишив у Нью-Йорку хорошу роботу, престижну посаду, родину – дружину з дитиною та літніх батьків, і поїхав допомагати в Україну лікувати поранених. Він тоді планував провести близько двох місяців в одному з нововідкритих польових госпіталів на Західній Україні.
І ось, минуло майже три тижні з моменту його від’їзду. За цей час я отримав листи від двох кіностудій, які зараз знімають фільми про цю війну. Вони запитували у мене, чи можна зв’язатися з цим чоловіком, вони хочуть також включити його сюжет у свої фільми. Мої колеги на роботі – лікарі, медсестри, клерки, навіть адміністрація – запитували у мене, чи щось відомо про нього, як він, чи все у нього гаразд, і просили передати йому вітання. У відділенні госпіталю сьогодні всі знають про його вчинок. Цього медбрата завжди цінили за його професійні якості, але тепер до цього додалася і особлива повага. Отже, настав час з ним зв’язатися.
Я зателефонував йому, передав йому вітання від колег, запитав, як у нього справи. Виявилося, що він зараз не в одному з міст Західної України, як це передбачалося спочатку, а… на Донбасі, ще точніше – у Краматорську. Деталей, чому змінилися його плани, він мені не повідомив. “Ти вивозиш поранених з поля бою?” Запитав я, трохи шокований цією вістю. “Ні, поранених вивозять інші. Їх одразу привозять до нас, ми їм одразу надаємо першу медичну допомогу, а далі дивимося, що з кожним робити; легких залишаємо тут, а важких відправляємо у Дніпро”. Відповів він. “Може, тобі там щось потрібно, гроші чи щось з речей?” Запитав я. “Ні, у нас тут все є, все налагоджено. Взагалі, у нас тут логістика на дуже високому рівні. Але, звісно, важко. Про багато речей я тобі зараз не можу говорити, сам розумієш.” “Розумію. Як довго ти плануєш там бути?” Запитав я. “Мабуть, місяці три.”
Потім я сказав йому, що дві кіногрупи зв’язалися зі мною тут у Нью-Йорку, хочуть зняти про нього сюжет. “Це цікаво. Але не сьогодні. Пізніше, зараз нам не можна мати жодних контактів з пресою, і не потрібно це поки”. Сказав він.
Ми ще недовго поговорили і попрощались, до наступної розмови. І знову, вдруге, я був під сильним враженням від цієї людини, на вигляд – дуже звичайної. Я згадав про те, як ще нещодавно, коли в нашому госпіталі від COVID щодня помирало по тридцять пацієнтів, поводили себе лікарі та медсестри. У моїх очах більшість з них були героями. Дивовижним було те, що вони НЕ ЗНАЛИ, що вони герої, їм це й у голову не приходило. Вони не носили одяг з героїчними написами, не роздавали ліворуч та праворуч інтерв’ю, не публікували свої “героїчні знімки” у Facebook та Instagram. Вони просто, без зайвого шуму, робили свою справу.