Сьогодні вранці на роботі після огляду відділення у госпіталі, де я працюю, випадково розговорилися з одним медбратом. Йому близько п’ятдесяти років, наш іммігрант, російськомовний. Мене ніколи не цікавило, звідки він родом. Я знав тільки, що він одружений і має дитину. В відділенні нашого госпіталю він займає посаду заступника директора по роботі з медсестрами. Ми з ним знайомі вже два роки, бачимося в відділенні майже щодня, але ніколи з ним не зближувалися і ні разу не розмовляли по душам. Тільки “привіт-пока”, і тільки – за роботою. За своїми людськими якостями він мені здавався людиною “позитивною”, але простенькою.
І ось сьогодні раптом так сталося, що ми з ним заговорили. Виявилося, що він – родом з Києва. Така ситуація, земляк. Як завжди в таких випадках, розпитали один одного, хто на якій вулиці в Києві жив і хто в яку школу ходив. Потім він мені раптом зізнається, що… виїжджає в Україну. “Відправляють з госпіталю?” Запитав я. “Ні. Їду сам. Ось така в мене історія. У мене в Україні залишився друг, він лікар. Там зараз в одному місті на Західний Україні відкрили невеличкий польовий госпіталь, італійці дали гроші, ліки та апаратуру. Їм там надзвичайно потрібні медпрацівники з досвідом. Ось я і вирішив поїхати. Вже взяв квиток. На який термін їду – поки не знаю. Мабуть, місяця на два-три. Квиток взяв без оберненої дати”. “А як же з роботою? Вони тебе в нашому госпіталі відпустили? Дали відпустку?” Уточнив я. “Поки вирішують на яких умовах мене відпустити. Але я їм сказав, що якщо не залишать за мною робоче місце, можуть мене звільнити, хай роблять, що вважають за потрібне. Мені все одно. Квиток вже куплений, вилітаю післязавтра”.
Вся ця історія мене, звісно, трохи здивувала. Зрозуміло, що в Нью-Йорку, і взагалі по всій Америці сьогодні люди збирають пожертви для України, ліки, гроші та інше, це повсюдно. Але такі, хто кидає добре оплачувану роботу, високу посаду і, залишивши дружину та дитину, їде волонтером в Україну, все-таки зустрічаються не часто. Те, що він мені сказав далі, здивувало мене ще більше. “Я виїхав з Києва в 1992 році, я за національністю єврей, ніякої ностальгії по Україні ніколи не відчував і за останні тридцять років був там лише один раз. У мене там нікого з родичів не залишилось. Скажу більше: мені взагалі всі ці роки було глибоко по барабану, що там, в Україні, відбувається. Але ця війна мене дуже дістала. Дістала так глибоко, що я навіть сам від себе такого не очікував. Розумієш? Те, що трапилося, цей варварський напад росії на Україну – це велика вселенська несправедливість, такого не має бути. Крапка”. Він подивився мені в очі.
Ми недовго помовчали. Потім обмінялися номерами телефонів і попрощалися. Незрозуміло, що ж спонукає цю людину до такого вчинку? Якби він був патріотом, страждав би від ностальгії, мав би родичів в Україні. Та виявляється, нічого з цього немає. А от вирушає.