Сьогодні я випадково познайомився з одним чоловіком, з так званих російськомовних іммігрантів. Можливо, про нього не варто було б писати, але він – не виняток, і серед “наших” іммігрантів такі типи, як він, теж зустрічаються.
Отже, сьогодні на роботі, під час обідньої перерви, я опинився в нашому буфеті, купив собі щось на перекус і сів за столик. Поруч, за столиком сидів чоловік сорока п’яти років, у робочій формі будівельника, на підвіконні лежала його будівельна каска. Справа в тому, що біля нашого госпіталю будують велику споруду, і сюди в буфет час від часу заходять будівельники на обід. Чоловік пив каву з булкою і слухав у своєму телефоні якусь передачу російською. Оскільки там часто згадувалися фрази типу “російські війська”, “противник відступив” і т. д., я зрозумів, що він слухає або новини, або якусь політичну передачу. Наші погляди кілька разів ЗУСТРІЛИСЯ, і я вирішив поговорити з ним. “Вы смОтрите сегодняшнее российское победобесие, этот сумасшедший дом?” Спитав я. Чоловік трохи скривився, очевидно, мої слова були йому неприємні. “Я слушаю новости: и про войну, и про парад.” Він згадав щось про свого “деда воевали”, і мені стало зрозуміло, що переді мною сидить представник цього загадкового іммігрантського племені, яке успішно проживає на Заході, користуючись усіма західними благами, у даному випадку, у США, але при цьому Америку і весь захід, у кращому випадку, не любить.
Я почав його розпитувати, мені до сих пір незрозуміла загадкова психологія цих людей. Виявилося, що він народився в Росії, хоча, за його словами, жив недовго і в Україні, і там у нього навіть залишилися якісь друзі. “Украина сама виновата в том, что там сейчас идет война. Ей надо было отдать Донбасс и отказаться от НАТО и тогда ее бы никто не трогал”. Сказав він. “Вы, я так понимаю, за путина?” Запитав я. “Нет, я не за путина. Я – за справедливость”. Рішуче відповів він. Я запитав у нього, скільки часу він живе в Америці? Можливо, недавно приїхав в Штати, мозок ще сильно зомбований. “Я живу в Америке двадцать пять лет, моя семья уехала сюда, когда мне было двадцать лет”. “Вы говорите по-английски?” Спитав я. Може, думаю, через слабке володіння англійською він користується лише російськими джерелами інформації? “Я владею английским прекрасно”, – сказав він і в підтвердження своїх слів відразу перейшов на англійську, якою володів вільно.
Він був приємної зовнішності, з відкритим обличчям, ввічливий. Сказав, що у нього в Нью-Йорку сім’я, дочка навчається у коледжі, сам він працює в крупній будівельній компанії, де є профспілка, а це немало, з точки зору матеріальної стабільності та захищеності. “Это Америка виновата в том, что натравливает Украину на Россию, все из-за Америки, она виновата во всех войнах. А России в Украине ничего не надо, кроме Донбасса. Украинцы должны отдать Донбасс и дело с концом.” Сказав він. “Если России нужен только Донбасс, зачем же они полезли в Киев? Зачем обстреливают Киев? Харьков? Одессу?” – запитав я. “А разве Россия обстреливает Харьков и Одессу? Россия воюет только на Донбассе”, – сказав він, і моя щелепа опустилася. Він щиро не знав, що Росія обстрілює ракетами ВСІ українські міста. “Подождите, но ведь вы живете в Америке, смотрите новости. Вон – на стене, в этом буфете висит большой телевизор, где CNN ведет с Украины прямую трансляцию круглые сутки. Вы свободно владеете английским, можете читать и смотреть новости любых каналов и газет. Вы не можете не знать об этих обстрелах, о мародерстве, насилиях, о Буче, Ирпене, Мариуполе”, – обурився я. “Все это пропаганда”, – різко відповів він, коли я почав нагодовувати його фактами. На цьому наш розмова закінчилася, бо далі говорити було не про що.
Розійшовшись з ним, обмінявшись прощальними “козлами”, я пішов у свій офіс. І ось про що подумав. Я не вірю, що сьогодні люди себе ведуть так або інакше тому, що не володіють інформацією або не мають доступу до джерел інформації. Доступ до джерел інформації сьогодні практично необмежений. Усе питання в тому, яку інформацію людина для себе вибирає, ЩО вона хоче чути і бачити. У кожного є свобода вибору, і не треба потім, коли притисне, говорити: “Ми цього не знали”, “Нам про це нічого не говорили”.
Брешете. Все ви, суки, знали. А якщо й не знали, то лише тому, що НЕ ХОТІЛИ знати. Коли Німеччина зазнала поразки у війні, німців – як цивільних, так і військових – в рамках програми денацифікації, змушували ходити до кінотеатрів, де їм показували кіножурнали – концтабори, газові камери, масові страти. Можливо, дехто з них – глядачів – були в шоці від побаченого. Можливо, деякі навіть після цих кадрів відчували каяття. А деякі, як цей мій співрозмовник – прихильник справедливості – просто закривали очі, щоб не дивитися на екран.