Недавно я читав лекцію з психіатрії в університеті. Цей клас не мав ніякого відношення до війни, але я все ж вирішив поговорити зі своїми студентами про це. Я розповів їм про те, що знаю, що відбувається сьогодні в Україні, де у мене залишилися родичі та друзі. Студенти дуже адекватно відреагували, все-таки, Нью-Йорк. Вони висловлювались, питали. Несподівано одна студентка – арабського походження – сказала: “Професоре, я вас дуже розумію, і ваших родичів і друзів у Києві – теж розумію.”
Виявилось, вона сирійка, шість років тому втікала з Алеппо, коли місто з населенням у чверть мільйона жителів бомбили російські літаки. Ця сирійська студентка, яка зараз вчиться в нью-йоркському університеті, добре пам’ятає ті жахливі бомбардування, пам’ятає, як російські бомби летіли на лікарні і дитячі садки, як осколками важко поранило її батька, вбило молодшу сестру і як вони з матір’ю дивом вибралися з Алеппо в Йорданію, а потім опинилися в США. “Я росіян ненавиджу”, – сказала вона прямо перед усім студентським гуртом. “Буду ненавидіти їх все життя, а коли у мене народиться дитина, я його виховаю так, щоб він їх також ненавиділа”.
Таке публічна заява в американському університеті в інші часи звучала б дико. Але зараз вона прозвучала природно і нормально. Я подякував студентці за її визнання і відчув з нею повне взаєморозуміння. Коли заняття закінчилося, я ще довго перебував під враженням від її розповіді. І прийшов до висновку, що російський народ під керівництвом своїх царів і вождів досягнув рідкісних успіхів на полі вирощування до себе ненависті з боку багатьох народів: українців, сирійців, кримських татар, поляків, литовців і так далі, список дуже довгий, всіх не перерахуєш. Причому ця ненависть до росіян не хвилинна, а глибока, передається з покоління в покоління, можна сказати, на генетичному рівні. Чи розуміють москалі це? Або їм все одно?