Я знаю Інгу вже багато років. Колись ми разом працювали в одній фірмі на Мангеттені, де обслуговували літніх пацієнтів, забезпечуючи їм різноманітні медичні послуги. Інга – родом зі Львова, на десять років молодша за мене, єврейка за національністю. У нас були нормальні стосунки, які, втім, обмежувалися виключно професійними рамками.
Одного разу, пам’ятаю, дізнавшись, що я з Києва, вона несподівано запитала, чи не доводилося мені стикатися з антисемітизмом у Києві з боку українців. Я відповів: “Так, таке було, що тут приховувати. А як з цим було у вас, у Львові?” “О, у нас ніякого антисемітизму не було, я там з цим взагалі не стикалася”.
Її відповідь мене тоді трохи здивувала, я, як продукт радянської пропаганди, вважав, що на Західній Україні “страшний антисемітизм, бандерівці завжди ненавиділи євреїв” і т. д. Я тоді прийшов до висновку, що Радянський Союз і в цьому традиційно продовжував імперську політику, яка будувалася за принципом будь-якої імперії “розділяй і володій”; треба було підбурювати СТРАВЛЮВАТИ між собою “малі” народи, що проживають в одній імперії, щоб можна було ними легко керувати.
Ця випадкова розмова з Інгою відбулася давно, хоча я її не забув. З тих пір пройшло, мабуть, сім років, багато чого змінилося. Я пішов з тієї фірми, Інга також. Час від часу ми телефонували один одному, може, раз на рік, може, ще рідше. Але з початком війни в Україні багато що змінилося, ми знову “вийшли на зв’язок” і одразу відчули, що говоримо “на одній мові”. Ми розмовляли з нею по телефону, звісно, про війну, ще я запитував Інгу про її дітей, які недавно стали підлітками, про її сім’ю. Розповідав про себе. Ну, і щось ще, між іншим, про роботу, про страховки на автомобілі.
І от, кілька днів тому я несподівано отримую від Інги на месенджер відео-повідомлення, де вона їде в якійсь машині, під веселу українську музику. Я одразу зрозумів, в чому справа, і зв’язався з нею. Так, все так і є: Інга взяла відпустку, використавши всі свої відпусткові і лікарняні дні, і ще тиждень на свій рахунок. І поїхала до Львова. “Тобі дали таку тривалу відпустку у компанії?” Спитав я. “Так, начальниця на диво одразу погодилась. Навіть попросила, щоб я там була обережною.” “А чоловік твій теж одразу погодився?” Спитав я. “У чоловіка не було виходу.” Відповіла вона. Потім Інга стала розповідати про буденне життя львівське, про те, що пару днів тому була повітряна тривога, але, на щастя, ракетного удару не було, про те, як вона випадково зустріла біженця з Харкова, у якого під час евакуації загинув трьох-річний син, про те, як вона долучилася до роботи однієї волонтерської організації, яка постачає потребуючим продукти та різні речі. “Знаєш, коли мене дуже дало по голові? Коли я побачила протитанкові їжаки на тій вулиці, де ми колись у кафе відзначали випускний вечір. Я тоді несподівано для себе розплакалась.” Визналась вона. При всьому при тому, вона звучала бадьоро, без жодного скиглення. “Все-таки поясни, для чого ти поїхала? Родичів у тебе там немає, чи не так? Твоя волонтерська допомога — це добре, звісно, але вона ж відбудеться зовсім недовго, поки відпустка не закінчиться. Ти могла допомагати грошима і звідси, з Нью-Йорка, і займатися волонтерством для України в Нью-Йорку. Ти єврейка, тому заклик крові в цьому випадку не діє. Яка ж причина?” Допитувався я. “Все, що ти говориш, — правда. Я сама не знаю, що зі мною сталося. Як би тобі пояснити? Коли почалась війна, мене дуже сильно підхопило, було дуже погано на душі, весь цей час не могла собі знайти місця, почала депресувати, хоча я за природою оптимістка. Не допомагали ані пожертви, ані волонтерство, яким я займалася в Нью-Йорку. Тоді я вирішила поїхати. І не помилилася. Тільки зараз, тут, у Львові, мені нарешті стало легше, тільки зараз відпустило.” Під час нашого розмови вона сиділа з якимось чоловіком у військовій формі, напевно, другом, у якомусь абсолютно порожньому кафе, з кухлями пива. А я слухав і дивився на неї, і ще раз подумав про ті приховані сили у нашій душі, які в певні моменти життя направляють наші дії, наперекір будь-яким раціональним аргументам.